Життя, присвячене медичній справі: до 120-річчя від дня народження Заслуженого лікаря України Євтихія Дем’яновича Присяжнюка.
А. Є. Присяжнюк :
У моєму поважному віці інколи на пам'ять спливають спогади про далекі події, що викликають теплу посмішку. Якось пригадався святковий вечір у 1953 році випускників та вчителів Народицької середньої школи №1. Микола Олексійович, вчитель історії (Геродот - учнівське прізвисько), трохи розслабившись на святковій вечірці та спілкуючись зі мною, передбачає мої майбутні професійні успіхи. Він стверджує, що я у своїй професійній діяльності перевершу досягнення батька. Я з посмішкою слухаю старого вчителя і не вірю у його пророцтво. Навіть зараз вважаю, що діяльність і здобутки батька Євтихія Дем’яновича Присяжнюка на медичній ниві неперевершені. Він був і залишається взірцем відданості професійній справі, любові до близьких, готовим допомогти тим, хто потребує його допомоги. Життя і діяльність батька, діда та прадіда є прикладом для його нащадків та усіх, хто прагне опанувати медичну професію, слугувати людям. Його життєвий шлях заслуговує уваги і наслідування.
Життєву історію Євтихія Дем’яновича Присяжнюка доцільно розпочати з опису його сім’ї, у якій крім діда Дем’яна та баби Палажки, було 11 дітей (8 хлопців та 3 дівчат). Жили вони у селі Рахни – Собові Гайсинського повіту Кам’янець - Подільської губернії (нинішня Вінницька область). Найстарший Євтихій народився 5 вересня 1904 року. Ріс кмітливим, розумним, спритним, працьовитим. Бідна сім’я мала дивний по нашому теперішньому розумінню статус мало заможних середняків. Закінчив 3-х річну церковно - парафіальну школу. За путівкою комсомолу у 1925 році 21річний юнак Євтихій Присяжнюк приїздить до Києва, де вступає на робітничий факультет (робфак). Після закінчення навчання у 1928 році він стає студентом Київського медичного інституту. Успішне завершення навчання у цьому закладі ознаменувалось отриманням диплому лікаря, у якому були переважно відмінні оцінки. У спеціальній випускній листівці «Червоний медик» серед 183 випускників Євтихій названий одним із найкращих і занесений до списку 22 ударників 10-го ювілейного випуску Київського медичного інституту. Молодий лікар отримав призначення і розпочав свій професійний шлях у Народицькій районній лікарні. Колектив лікарні складався з молодих, але вже кваліфікованих лікарів. Провідний хірург — Григорій Андрійович Клешкань — був обдарованою людиною, лікарем від Бога. Щиро ділився досвідом із молодим початківцем, який намагався швидше пізнати усі премудрості хірургічної справи. Поряд із опануванням фаху хірурга Євтихій успішно освоював і суміжні спеціальності. Згодом у його житті чоловіка - холостяка трапилась важлива подія, коли він зустрів Ніну Значковську, яка після закінчення навчання у Київському медичному технікумі №1 приїхала на роботу до Народицької лікарні. Вони покохали один одного і у 1935 році побрались і створили міцну дружню сім’ю, в якій народилось та зростало троє хлопців.
Є. Д. Присяжнюк на початку лікарської діяльності.
Спокійне сімейне життя у Народичах добігало кінця. У 1937 р. Євтихій отримав направлення у Київ на курси підвищення кваліфікації з хірургії. Як завжди, до навчання віднісся із завзяттям і добросовісно студіював предмети. Аж раптом у січні 1938 року надійшов виклик до районного військового комісаріату, що знаходився у Овручі. Його повідомили про призов до лав Червоної армії.
Першим місцем військової служби було Забайкалля. Суворим випробуванням для молодого хірурга була участь у військових подіях – битві із японською армією на річці Халхін-Гол у Монголії і він, як військовий лікар - хірург, приймав в ній безпосередню участь. Був призначений командиром хірургічного взводу 24-го окремого санітарного батальйону 57-ої мотострілецької дивізії, яка вела активні бойові дії. Тоді набувався драгоцінний досвід у хірургічній допомозі пораненим бійцям в умовах військових дій. Після закінчення військових операцій до 1944 року продовжував службу в Монголії, як командир 76 медичного батальйону у місті Тамцаг Булак. У березні 1944 року переведений до 31 Даурского укріпленого району Забайкалля, де отримав призначення на посаду начальника санітарної служби, а згодом був переведений у м. Нижнєудинськ Іркутської області начальником 929 евакошпиталю. Під час війни із Японією отримав направлення із очолюваним ним 929 шпиталем у м. Чойболсан у Монголії, де до кінця воєнних операцій забезпечував хірургічну допомогу пораненим.
У перших військових операціях, які проводила Радянська армія перед другою світовою війною, Євтихій Дем’янович проявив високу професійну здібність організатора військової медичної допомоги. Про це свідчить наказ командира дивізії генерал-майора Нікіфорова № 9 від 15.03.1944 р. з приводу переводу батька на нове місце служби було сказано: «Тов. Присяжнюк зміг поєднати в собі вольові якості начальника та досвідченого спеціаліста лікаря-хірурга. Сотні хворих офіцерів, сержантів та рядових завдяки винятковій майстерності, увазі та турботі тов. Присяжнюка швидко одужували та ставали до строю». В наказі була оголошена подяка та тверда впевненість у тому, що Є. Д. Присяжнюк на новому місці буде служити чесно і добросовісно.
За зразкову та самовіддану службу під час монгольських подій батько був нагороджений першою військовою відзнакою — військовим знаком «За Халхін-Гол», який із усіх нагород він цінував мабуть найбільше.
Начальник 929 евакошпиталю майор Є.Д. Присяжнюк.
Викликають велику цікавість спогади батька про події тієї пори у Монголії. Також згадував гострі проблеми із продовольчим забезпеченням військовослужбовців. В результаті цих обставин траплялись випадки аліментарної дистрофії на грунті недостатнього харчування. Тому на лікування до медико-хірургічного взводу 17 армії потрапляли не лише поранені, що потребували виконання складних операцій, але й хворі на дистрофію бійці, які через дефіцит харчових продуктів голодували. Євтихій Дем’янович завдяки його хазяйській кмітливості налагодив пристойне харчування хворих цього профілю. Поблизу шпиталю була розташована скотобійна. Він домовився про постачання на кухню шпиталю свіжої крові забитої худоби. Вона, як харчовий продукт, використовувалась в процесі приготування невибагливої армійської їжі. Таке харчування сприяло швидкому одужанню та відновленню сил хворих та поранених. Вже через два тижні вони на заняттях із стройової підготовки енергійно крокували, голосно та дружно співали.
Виснажлива робота позначилась на здоров’ї батька. Через захворювання серця він стає пацієнтом Читинського військового шпиталю. Згодом, зважаючи на закінчення війни, був переведений у Київський військовий округ, де деякий час знаходився у резерві. Тоді закінчився його восьмирічний період військового медика. У зв’язку із хворобою серця у березні 1946 року був демобілізований. Виникла гостра проблема працевлаштування. Від пропозиції влади працювати у Києві він категорично відмовився. В цей період випадково зустрів знайомого із Народичів, який розповів про складні кадрові медичні проблеми в районі. Це спонукало батька повернутись до милого його серцю Полісся, Народичів. Цей край із тихоплинними річками Уж та Жерев, густими лісами, привітними, працьовитими поліщуками став для нього рідним. Почалась післявоєнна лікарська діяльність на посаді головного лікаря та завідувача хірургічним відділенням у тяжкий і складний період відновлення медичної служби Народицького району, в якому окрім нього - хірурга, були ще двоє фахівців — терапевт Валентина Іванівна Агєєва та акушер-гінеколог Мільська. У перші післявоєнні роки у Народицькому районі практично необхідно було відновлювати медичну службу. Почалось напружене повсякденне життя головного лікаря Народицької районної лікарні, єдиного хірурга району без вихідних та свят із раптовими викликами до лікарні у будь яку годину доби. Потребував поліпшення технічний стан приміщень лікарні. Великою проблемою для функціонування лікарні була відсутність цілодобового постачання електроенергії. Це заважало виконанню багатьох процедур, таких як стерилізація інструментів, виконання операцій, прийом пологів у нічну пору. Зберігання крові і її компонентів у належному стані також потребувало вирішення цієї проблеми. Народицька електростанція, яка використовувала дизельний генератор, працювала тільки по вечорам і до 24 години.
Незважаючи на погіршення здоров’я через захворювання серця, військовий гарт і здобутий в армії досвід організатора медичної служби допоміг йому вирішувати повсякденні не тільки медичні, але й господарські і технічні проблеми. Насамперед він взявся до наведення порядку у медичних закладах району. Проводив заняття із середнім медичним персоналом фельдшерсько-акушерських пунктів, де викладав інформацію про ознаки гострих хірургічних захворювань, що потребують негайної госпіталізації і своєчасного хірургічного втручання. Сестри та санітарки районної лікарні проходили підготовку з питань догляду за хворими. Організовував зустрічі із населенням на зборах колгоспників, із відвідувачами районного будинку культури, розповідав про загрозу життю самолікування при запаленні апендиксу, ущемлених грижах та інші медичні питання. У той час було багато занедбаних випадків цієї патології через самолікування або «допомогу» знахарок. Рівень освіти мешканців району був невисокий, тому люди вдавалися до «дідівських» методів лікування. Це призводило до того, що часто доводилось буквально витягувати хворих з «того світу» через ускладнення апендициту, защемленої грижі, непрохідності кишковика у формі запалення органів черевної порожнини — перитоніту. Але поступово ситуація змінюється. Перш за все стало кращим медична допомога у лікарні та ставлення співробітників до своїх обов’язків. Поліпшились показники медичної служби всього Народицького району. Зміцніла матеріально-технічна база лікарні. Встановлено рентгенодіагностичний апарат, виділено автотранспорт. Зважаючи на те, що 75 ліжок лікарні, приміщення якої збудовані ще до революції, не забезпечують потреби у них батько започатковує будівництво нового лікувального корпусу.
Колектив медичних працівників Народицького району досяг гарних результатів на ниві охорони здоров’я. Завдяки успіхам медичної служби району та високому професійному рівню медичних працівників Народицька центральна районна лікарня була обрана за базу виробничої практики студентів Київського медичного інституту (зараз університету). Якось керівник практики, доцент кафедри хірургії Василь Костянтинович Баєв на урочистих зборах, присвячених закінченню студентами стажування, назвав батька представником земської медицини, працівники якої професійно вирішували питання не тільки за основним фахом – хірургією, але й суміжними – терапією, акушерством та гінекологією. Зі слів колег у своїй галузі – хірургії він був віртуозом, неперевершеним практиком, блискучим майстром. Хоча підрахунок усіх виконаних ним операцій не проводився, приблизні оцінки дають підстави вважати, що за свою 40-літню лікарську діяльність він врятував життя не одній тисячі хворих. У нього була мінімальна кількість післяопераційних ускладнень – хворі після операції раніше видужували, вставали на ноги та виписувались з лікарні.
Збільшується колектив лікарні. Серед нових колег – корінні мешканці Народичини, які недавно отримали медичну освіту. Серед них І. П. Вернигора – хірург-травматолог (згодом професор Київського інституту травматології та ортопедії) та його дружина Л.Г,Сушко - акушер-гінеколог, Л.К. Гальонко – педіатр, М.І. Кравченко – терапевт (згодом начмед, а потім гематолог у Національному науковому центрі радіаційної медицини), П.О. Бісик – фтизіатр, М.І. Івасенко – терапевт (згодом головний лікар, а потім начальник шпиталю Міністерства внутрішніх справ), та його дружина В.В. Івасенко – акушер-гінеколог, В.І. Бірюк – хірург, Л. І. Іщенко - хірург (згодом головний лікар) та інші.
Старий корпус лікарні, який знесли. На передньому плані вікна операційної, в якій Є. Д. Присяжнюк виконав тисячі операцій.
Перша машина швидкої допомоги, отримана для Народицької лікарні. Головний лікар Є. Д. Присяжнюк та колектив медичних сестер. Перша зліва старша медична сестра О. Д. Іванькова, третя — операційна сестра Г. М. Ковальчук.
Ім’я батька згадується у самих несподіваних ситуаціях і завжди із теплотою, повагою і любов’ю. Наприклад, пригадується випадок, який трапився влітку 2000 року, коли я був на прийомі у одного з керівників Київської обласної державної адміністрації з приводу справ матінки. На цій зустрічі традиційно був присутній референт, який фіксував деталі розмови. Так от, коли я назвав своє прізвище та звідкіль походжу, він раптово пожвавішав і, порушуючи заведений в державній установі порядок, спитав чи не знаходжусь я у родинних стосунках із хірургом Присяжнюком, який у 1950 році врятував від смерті його батька (прізвище Шелюк) мешканця села Залісся Народицького району, який отримав тяжку травму живота. Внаслідок травми була розбита печінка і родичів повідомили, що шансів на життя у людини нема. Незважаючи на тяжкий стан хворого, Євтихій Дем’янович зважився на складну операцію, завдяки якій хворого було врятовано. Всупереч тому, що питання, із яким я звертався в адміністрацію, на той момент не було вирішене, я виходив із офісу із гарним настроєм, бо це нагадало мені життєвий принцип батька — ретельно, пунктуально виконувати свою справу, так що і у безнадійного, на погляд деяких медиків, хворого з’явився шанс на одужання.
На фотографії, зробленій у 1955 році, колектив Народицької центральної лікарні та санітарно-епідеміологічної станції — лікарі та середній медичний персонал. У другому ряду знизу четверта та п’ятий матінка Ніна Григорівна та батько Євтихій Дем’янович.
Про інший випадок розповів мені близький родич Петро Іванович Шелестюк, професор, який певний час ще до своїх наукових здобутків працював у Народицький лікарні на посаді хірурга. У породіллі, яка вдома народжувала дитину, стався розрив матки. ЇЇ у надзвичайно тяжкому стані привезли до лікарні. Через кровотечу хвора періодично втрачала свідомість, і була загроза її втратити. Два хірурги — Євтихій Дем’янович та Петро Іванович приступили до оперативного втручання. Діагноз розриву матки був підтверджений на операції. Вся черевна порожнина була залита кров’ю. Часу на роздуми було обмаль. Але дії хірургів були чіткими та злагодженими. Із розірваної матки була вилучена жива дитина, матка видалена. Кров, що знаходилась у черевній порожнині, було зібрано і поміщено у окремий посуд, проціджено через марлю для видалення згортків і перелито у кров’яне русло породіллі. Тяжкий післяопераційний період закінчився благополучним одужанням, і мати з дитиною згодом повернулись додому.
Зупинюсь ще на одному епізоді роботи батька. У середині 50-их років минулого століття на півночі України ще переховувались деякі воїни Української повстанської армії. За ними полювали загони внутрішніх військ, а також окремі служаки районних КДБ. Завдяки їхній роботі у Народицькому районі вистежили та зловили одного такого воїна на прізвище Барановський. Оскільки під час затримання він чинив опір, то отримав тяжке вогнепальне поранення органів черевної порожнини. Його привезли до районної лікарні на огляд хірургу. Батько, який обстежив пораненого, прийшов до висновку про необхідність хірургічного втручання. Терміново було підготовлена операційна, але перед виконанням операції особи з «компетентних органів» натякнули батькові на те, щоб він не дуже прикладав зусилля для успішного виконання операції. У разі неналежного результату ніхто не буде йому дорікати. На ці натяки хірург із обуренням та гідністю відповів, що притримується гуманних принципів у лікуванні будь-яких хворих і зробить все необхідне для надання пораненому кваліфікованої допомоги. Під час операції було проведено ревізію стану внутрішніх органів. Довелось латати пошкоджений кишківник, операція була успішно завершена. Післяопераційний період протікав задовільно, і людина одужала.
Хірург Є. Д. Присяжнюк, акушер-гінеколог В. В. Івасенко із співробітницями операційного блоку. Привертають до себе увагу натруджені руки хірурга.
Євтихій Дем’янович Присяжнюк після чергової вдалої операції.
За самовіддану працю і успіхи у медичній справі батько у 1953 році отримує нагороду – орден «Знак пошани», а у 1963 році йому присвоєне почесне звання «Заслужений лікар Української СРСР». Видатних осіб тієї пори часто залучали до громадської діяльності. На знак поваги за самовіддану працю батько багаторазово обирався мешканцями району до Народицької районної, Житомирської обласної рад та брав участь у плануванні медичної допомоги населенню і, звичайно, стояв на сторожі інтересів Народицької громади.
Його інтереси не обмежувались медициною. Він широко користувався науково - просвітньою літературою, яку постійно передплачував. У колі інтересів батька була атомна енергетика, яку він вважав перспективним напрямком економічного розвитку країни. Уявлення про можливості використання мирного атома були дещо наївними, але фактично у межах науково-популярних уявлень тієї пори. Наприклад, реальним вважалось винайдення засобу використання радіоактивних елементів для індивідуального обігріву житлових приміщень. І, звичайно, можлива небезпека використання ядерної енергетики не розглядалась. Слід згадати, що ще за життя батька у 1970 році розпочалось будівництво Чорнобильської атомної електростанції. Трагічні наслідки Чорнобиля відбулись через десять років після кончини батька.
На письмовому столі старого лікаря, окрім газет, лежали примірники підписної художньої літератури, окремими творами якої він захоплювався. Часом збирав навколо себе сім’ю і вголос зачитував деякі уривки книжок, які йому найбільш сподобались.
Здоров’я батька, сили та енергія, віддані улюбленій справі, з роками слабшали. Відзначивши 60-річний ювілей він, за власним бажанням, полишив посаду головного лікаря районної лікарні і далі вів тільки хірургічний прийом. Перенесені за часів хірургічної діяльності багаторазові інфаркти міокарду давали знати про себе. Зрештою у 1973 році він остаточно полишає роботу. Попри це до нього продовжували звертатись люди зі своїми проблемами і скаргами. Старий лікар продовжує допомагати порадами і консультаціями. Та здоров’я підводило. І ось він вже сам – пацієнт Київського інституту кардіології ім. М.Д. Стражеска. Незважаючи на короткострокове покращання, стан здоров’я погіршувався. Він ще встиг 5 вересня 1976 року зустріти своє 72-річчя, а ранком 23 вересня 1976 року глави нашої родини батька Євтихія Дем’яновича Присяжнюка не стало. Для нас він був і залишається взірцем відданості професійній справі, любові до близьких, готовим допомогти тим, хто потребує його поміч. Життя і діяльність батька, діда, прадіда є прикладом для його нащадків, колег та усіх, хто прагне опанувати медичну професію, слугувати людям. Не за страх та користь, а за совість та щире бажання допомогти.
Персональний пенсіонер республіканського значення, заслужений лікар України Євтихій Дем’янович Присяжнюк (5.09.1904–23.09.1976 рр.).
Є.Д. Присяжнюк разом із дружиною Ніною Григорівною та онуками Дімою та Танею. Останній рік життя. Оточений пошаною, любов’ю та повагою.
Підсумовуючи його трудову діяльність слід зазначити, що з 40 років діяльності на медичній ниві він 32 роки надавав поміч мешканцям Народицького району, а 8 років військовослужбовцям під час служби в армії. Приклад беззавітного служіння медичній справі став взірцем для його нащадків. Професію Євтихія Дем’яновича успадкували діти, онуки та правнуки. Фактично він є засновником медичної династії: Сини – Анатолій - онколог та Володимир – гігієніст, обидва доктори медичних наук; онуки – Дмитро – реаніматолог - анестезіолог, Тетяна - стоматолог, Андрій - реаніматолог – анестезіолог (у даний час військовий лікар у діючій армії) , Олександр – травматолог( у даний час надає кваліфіковану медичну допомогу в процесі евакуації населення із прифронтових районів); правнуки – Єлизавета - радіолог, Микола - електрофізіолог, Анастасія – майбутній реаніматолог - анестезіолог, Дар’я – майбутній стоматолог.
Автор нарису доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки України, почесний громадянин Народичини Анатолій Євтихійович Присяжнюк.
